News

Вавилонський бібліотекар. Як Роман Малиновський творить книжкову цивілізацію у Франківську

20.03.2019

Роман Малиновський – не просто видавець, а двічі видавець.

Він є співзасновником та головним редактором «Вавилонської бібліотеки» (яка починалась як перекладацький проект, та з 2017 року стала повноцінним видавництвом). Минулого року він заснував ще одне видавництво — «Цивілізацію».

Видавничий стиль Романа характерний й впізнаваний — він займається перекладами світових класиків, наприклад, Курта Воннеґута, Семюела Беккета чи Вільяма Ґолдінґа. Нещодавно «Цивілізація» анонсувала новий проект — MONO, присвячений полінаціональним письменникам. І перші його герої — поляки, що жили й писали на території України.

У великому інтерв’ю для «Куфера» Роман Малиновський розповів про те, як планує повернути читачам азарт полювати на книжки, про важливість читання у чергах й тролейбусах, а також про те, кого можна вважати українськими письменниками.

Азартний видавець для елітарних читачів

Питання, з якого мені хотілось почати нашу розмову: чому «Вавилонська бібліотека»? Чому з усіх можливих назв для видавництва ти обрав назву оповідання Борхеса?

«Вавилонська бібліотека» почалась з того, що я відкрив: багато потужних текстів давно перекладені українською, але вони залишались на сторінках періодики, яку можна знайти лише в книгосховищах обласних бібліотек. Наприклад, «Ґалапаґос» Курта Воннеґута був перекладений дуже давно — і надрукований у журналі «Всесвіт». Так само «Порнографія» Вітольда Ґомбровича і «Бог Скорпіон» Вільяма Ґолдінґа.

Хотілось витягнути ці переклади, оновити і видавати у книжковому форматі. Це нагадало мені Хорхе Луїса Борхеса та його «Вавилонську бібліотеку» — що ніякі книжки ніколи не зникають. Книжка, яку колись написали, з’являється у лабіринті цієї Вавилонській бібліотеці. Я собі уявив, що ми ходимо цією бібліотекою, знаходимо книжки і ніби виносимо їх назовні. Ніякі книжки ніколи не зникають.

Крім того, світогляд Борхеса близький і мені, і моїм партнерам по видавництву. Це інтелект і іронія, легке сприйняття світу, постійна повторюваність і відзеркалення. До речі, тому й логотип наш схожий на маленький лабіринт.

Ти кажеш, що тобі подобається легкість Борхеса — але у «Вавилонській бібліотеці» ви працюєте з важкою літературою.

Легкість Борхеса позірна. Після читання кількох сторінок, на яких вміщаються його оповідання, залишаються відчуття великого монолітного роману. Щось подібне вдається російським класикам: Толстому у «Війні і мирі», Достоєвському в «Злочині й карі». Це відчуття величезної тотальності, яке при цьому досить легко читається. Тобто, тут слово «легкість» — це про легкість поглинання.

Після «Вавилонської бібліотеки» постала «Цивілізація». Наскільки я пам’ятаю, за твоїми словами, проект «Цивілізація» орієнтується на «елітарного» читача. Чим читач «Цивілізації» відрізняється від читача «Вавилонської бібліотеки»?

Нічим.

Тоді навіщо два проекти?

В західному світі існує таке поняття як імпринт. Імпринт — це маленьке видавництво, яке створюється великим видавничим холдингом. Наприклад, видавничий гігант Random House має багато маленьких імпринтів, які займаються нон-фікшном або філософською літературою.

«Цивілізація» не є імпринтом «Вавилонської бібліотеки». Крім моєї персони у них немає спільних точок — проте принцип схожий до імпринту.

Було кілька ідей, які не поміщались у межі формату «Вавилонської бібліотеки». Ці межі дуже великі, майже неозорі, у них можна працювати все життя — але це все одно мав бути певний формат. Це література ХХ-ХХІ століття, перекладна, інтелектуальна, експериментальна, іноді трохи контроверсійна.

А перші два проекти «Цивілізації» не вписуються в цей формат. Джеймс Джойс і його оповідання «Джакомо Джойс», попри те, що він є всім тим, що я говорив, — це мультимедійне видання, своєрідний експеримент. У світі таких проектів багато, але в Україні ми перші таке робимо — і подумали, що це добра нагода «роздути» іншу концепцію. Так і постала «Цивілізація».

Поясни, чим все таки ці безмежні межі «Вавилонської бібліотеки» відрізняються від «Цивілізації»?

Другий проект — це MONO, який присвячений польським письменникам, які народились і жили на території сучасної України. Це видання «Цивілізації», яке виходить під її логотипом, але це буде не одноразовий проект, а послідовний. Я його уявляю в форматі альманаху. Перший номер буде присвячений Бруно Шульцу, Станіславу Вінцензу і Зиґмунту Гаупту. Але буде другий номер, третій, четвертий. Є ж ще австрійські, німецькі, вірменські, єврейські письменники, які жили на території України.

Ця тема міжкордонності є досить непевна в наш час, коли праві ідеології стають міцнішими не лише в Україні, а й у всьому світі, навіть конфліктна. Є поділ на «наших» і «ваших». А проект MONO космополітичний, він говорить про загальну спільність. Я не хотів поєднувати це з «Вавилонською бібліотекою».

Тому «Цивілізація» — це видавництво, яке працюватиме з незручними темами. Наприклад, одним з наступних проектів буде переклад російського автора. І я хочу піднімати тему перекладів з російської на українську: чому це важливо, чому це розширює кордони української культури і мови. І цей переклад буде каталізатором розмови про необхідність трансформації російського тексту в текст український. Тема міжкордонності є досить непевна в наш час, коли праві ідеології стають міцнішими.

Також поки що «Цивілізація» — не комерційний проект. Ані Джойс, ані MONO не будуть монетизовані.

І яким чином вони будуть розповсюджуватись?

Буде вільний доступ. Примірники MONO будуть розповсюджуватись по культурних і дипломатичних установах. Якась частина примірників буде роздана журналістам, літературним критикам та оглядачам. А далі — по якихось особистих запитах.

Окрема тема, з якою я хочу працювати в «Цивілізації» — це ексклюзивність. Зараз читач зманіжений і розпещений. Кожне видавництво бореться за кожного читача. А я хочу, щоб читач боровся за книжку, шукав кожен примірник.

Але хіба ти не псуєш цим читачів і ринок? Видавництва намагаються привчити читачів платити за книжку більше, ніж 200 грн, якщо вона стільки коштує, а ваші книжки коштують більше. І тут ти створюєш продукт, який можна просто знайти.

За межами літературних критиків і дипломатичних установ він буде продаватись. Але далеко не всюди.

Просто мені цікаво, чи ти розумієш, що ви міняєте стосунки між видавцями і читачами на цьому ринку.

Я не претендую на те, щоб змінювати ці стосунки. В Україні багато видавництв і багато книжок. Йдіть в будь-яку книгарню — там безліч книжок, які можна купити. Кожне видавництво бореться за кожного читача. А я хочу, щоб читач боровся за книжку.

До речі, я вважаю, що ціни на українські книжки є заниженими. Можливо, в 2017 році Ілля Стронґовський трошки перегнув з ціною в 600 грн за «Нейроманта», але це правильно. Я купив цю книжку і вважаю, що саме стільки вона повинна коштувати.

Зсередини видавничої структури ситуація виглядає моторошною, бо левова частина вартості книжки — це поліграфія. Права, переклад, ілюстрації, макетування, коректура, дизайн — все це разом коштує стільки ж, як купити папір на «Нейроманта». Так не повинно бути, бо інтелектуальна праця не може бути дешевшою за целулоїд. Наступні книжкові проекти «Цивілізації» точно будуть лімітованими (наприклад, 300 примірників) і точно будуть дуже дорогими.

Починаю розуміти, що ти маєш на увазі під «елітарним читачем». Це вузьке коло в 300 читачів, які зможуть це прочитати.

Ні, я говорю про вузьке коло в 1000 читачів — але примірників тільки 300. Це про своєрідне змагання, азарт.

Продовження у статті від онлайн видання Куфер.

Текст: Ольга Перехрест